31 грудня 2017

В цьому році прочитано ганебно мало. Почав читати в кінці року, просто лінувався. Інколи, читаючи книгу, я захоплююся якимось уривком. Тоді я роблю закладку, щоб не забути. Пропоную вам кілька книг і уривки з них, які мені сподобались. Я люблю читати. Чому? будь який фільм можна зняти жахливо. Актори можуть зіграти погано. В книгах працює ваша уява. Вона візуалізує всі подробиці.
Перша книжка яку я прочитав цьогоріч: це

«Американські Боги» Ніла Геймана

Американські Боги Ніл Гейман

Деякі речі, — зненацька заявив він, — змінюються. Але люди… Люди завжди однаковісінькі. Деякі афери вічні, інші штукарства губляться в часі і обставинах. Моє улюб­лене ошуканство, на жаль, непристойно застаріло. Одначе ти здивуєшся, коли взнаєш, скільки афер лишаються поза часом: "Іспанський в'язень", "Голуб'яче лайно", "Зрадливий перстеник" (це як "Голуб'яче лайно", тільки з перснем замість гаманця), "Гра на скрипочці"…
— Ніколи не чув про "Гру на скрипочці", — насупився Тінь. — Але, здається, знаю всі інші. Мій колишній співкамерник хвалився, що провернув "Іспанського в'язня". Він був професійним шахраєм.
— О, "Гра на скрипочці" це чудова і дуже гідна афера! — ліве око Середи щасливо засяяло. — В оригінальному вигляді вона розрахована на двох. Її, як і всі великі афери, уможливлює людська жадібність. Чесну людину теж можна ошукати, але це куди складніше. Отже. Дія відбувається в готелі чи пристойному ресторані. На сцені ми бачимо чоловіка, що прийшов повечеряти; цей пан обшарпаний, але сповнений гідності. Він не опустився на суспільне дно, але зла доля взяла гору. Назвімо його… Нехай Абрагамом. І коли приходить час платити за вечерю, сума невелика: п'ятдесят, може сімдесят п'ять доларів, але… Яка прикра ситуація! Де ж його гаманець? Господи милосердний, він, мабуть, забув його у друга, що мешкає тут неподалік. Він негайно ж піде і принесе свого гаманця! І шановний господарю, каже Абрагам, візьміть поки що мою скрипочку для гарантії. Так, вона старенька, але, будьте певні, саме завдяки цій скрипочці наш Абрагам заробляє на життя.
Коли офіціантка підійшла до їхнього столика, усмішка Середи стала ширшою і хижою:
— Ой, а ось і гарячий шоколад! І приніс його мій різдвяний янгол! Любонько, коли вам випаде вільна хвилинка, чи не могли б ви принести мені ще скибочку вашого несамовито смачного хлібчика?
Офіціантка (Тінь думав: "Скільки їй років? Шістнадцять? Сімнадцять?") потупила очі, а рожевий рум'янець на її щічках став багряним. Коли вона ставила шоколад на стіл, її руки тремтіли. Відійшовши від столу, дівчина негайно спурхнула в куток, сховалася за прилавком, у якому повільно крутилися десерти, і кинула звідти сполоханий погляд на Середу. Тоді ковзнула на кухню, щоб вкраяти старому хліба.
— Отже, скрипочка. Старенький, трохи обшарпаний інструмент відкладають, а тимчасово неплатоспроможний Абрагам вирушає на пошуки свого гаманця. І тут гарно вбраний добродій, який тільки-но покінчив із власною вечерею і спостерігав за усією веремією, підходить до власника закладу: чи міг би він, якщо така його ласка, показати скрипочку, що її залишив наш чесний Абрагам?

Певно ж, що міг би. Власник закладу передає інструмент добродію в гарному костюмі. Назвімо добродія, скажімо, Баррінґтоном. Так ось, у Баррінґтона, щойно він бачить скрипочку, відбирає мову. Баррінґтон уважно вивчає її з таким виглядом, ніби його щойно впустили до священної гробниці і дозволили торкнутися мощей. "Матінко! — каже він, коли приходить до тями. — Це… це неможливо, але так і є! Боже мій, це неймовірно!..". Він показує на смужку вицвілого паперу зі знаком виробника, вклеєну у скрипочку. Але і без цього знака, каже Баррінґтон, я впізнав би цю скрипку з тисяч: за кольором лаку, за вигинами, за формою…
Баррінґтон виймає з кишені візитівку з вишуканим тисненням, яка сповіщає, що він — відомий торговець старовинними і рідкісними музичними інструментами. Ну і наш господар перепитує: "То ця скрипка рідкісна?". О, так, відказує Баррінґтон, все ще сповнений святобливого трепету, і вона коштує добрячу сотню тисяч доларів! "Навіть як посередник я заплатив би за неї п'ятдесят… Ні, навіть сімдесят п'ять тисяч! За такий ексклюзивний інструмент я не торгуючись віддав би цю суму готівкою! На Західному узбережжі є чоловік, який купить її хоч завтра, навіть не бачивши, досить буде однієї телеграми, і заплатить стільки, скільки я йому скажу!". Тоді Баррінґтон зиркає на годинника і блідне: "Мій потяг! Я мало не спізнився на нього! Добродію, коли власник цього чудового інструменту повернеться, будьте ласкаві, передайте йому мою візитівку, бо я повинен відбути негайно!". І Баррінґтон вирушає геть, він-бо з тих, хто знає про невблаганність часу і розкладу поїздів.
Господар вивчає скрипочку, і у ньому змагаються цікавість і жадібність. У його голові вимальовується план. Хвилини спливають, а Абрагам все не вертається. Вже геть пізніє, коли той з'являється у дверях. Він обшарпаний, але має гідність. Скрипаль повертається і тримає в руках гаманця, що бачив кращі часи, однак навіть найситнішої днини в ньому не бувало більше сотні доларів. Абрагам виймає готівку, платить за свою вечерю чи ночівлю і просить повернути скрипочку.
Власник закладу віддає йому інструмент, і Абрагам бере його з таким виглядом, з яким мати бере на руки немовля. "Скажіть, — з удаваною байдужістю починає господар, хоч візитівка у нагрудній кишені і пече його, візитівка чоловіка, який заплатить п'ятдесят тисяч готівкою, — скажіть, а скільки така скрипочка може коштувати? У мене є племінниця, якій кортить навчитись грати на скрипці, і наступного тижня у неї день народження".
"Продати цю скрипку? — приголомшено вигукує Абрагам. — О ні, нізащо! Вона зі мною вже двадцять років, і я грав на ній по всій країні! Та і, правду кажучи, вона коштувала мені добрячі п'ятсот доларів, коли я купив її!".
Господар стримує усмішку: "П'ятсот доларів? А що, як я просто тут і зараз запропоную вам за неї тисячу?".
Скрипаля така перспектива захоплює, але його серце крається: "Але, пане, я ж скрипаль! Я більше нічого і не вмію! Ця скрипочка знає мене і любить мене, а мої пальці так звикли до неї, що я можу грати навіть у темряві! Де я ще знайду таку, щоб звучала настільки ж солодко? Тисяча доларів — це грубі гроші, але я заробляю собі нею на життя! Я не продам її ні за тисячу, ні за п'ять!".
Господар бачить, як тануть його прибутки, але бізнес є бізнес: щоб заробити гроші, треба вкласти гроші. "Вісім тисяч, — каже він. — Хоч ця скрипка їх і не вартує, але вона мені чомусь подобається, а ще я люблю свою племінницю і хочу її потішити".
Абрагам ледь не плаче, коли думає про те, щоб продати свою улюблену скрипочку, але хіба ж може він відмовитися від такої суми? Особливо коли господар іде до сейфа і дістає звідти вісім… ні, дев'ять тисяч! Вони складені в акуратні пачки, і ці дев'ять тисяч можуть от-от перемандрувати до його потертої кишені. "Ви добрий чоловік! — каже скрипаль. — Ба більше, ви свята людина! Покляніться, що пильнуватимете за моєю дівчинкою!". І він з жалем простягає скрипочку.
— Але що як чоловік просто віддасть скрипалеві візитку Баррінґтона і скаже Абрагаму, що зустрів курку, яка знесла золоте яйце? — вклинився Тінь.
— Ми витратимося на дві вечері, — Середа промокнув рештки соусу з тарілки окрайцем і зжер його, задоволено плямкаючи.
— Тобто, якщо я все правильно зрозумів, Абрагам, багатший на дев'ять тисяч, полишає заклад і на стоянці біля вокзалу зустрічається з Баррінґтоном. Вони ділять здобич, сідають до Баррінґтонового "Форда" моделі А і вирушають до наступного містечка. Підозрюю, багажник машини набитий стодоларовими скрипками.
— Для мене було справою честі не платити за кожну більше п'яти доларів, — Середа обернувся до офіціантки, яка сновигала серед столиків. — А тепер, любонько, потіште наш слух описом розкішних десертів, які можна скуштувати тут цього неймовірного дня. Дня, коли Господь наш зійшов на землю.
Старий так ненажерливо витріщався і поїдав її очима, мовби вона сама була найкращим десертом, що міг запропонувати цей заклад. Тінь почувався дуже ніяково: ніби старий вовк при ньому переслідував оленятко — настільки юне і невинне, що здогадається тікати лише коли від нього залишиться купка кісточок воронню на поживу.
Дівча ще раз зашарілося і промимрило, що сьогодні на десерт яблучний пиріг, яблучний пиріг à la mode ("це з ложечкою ванільного морозива"), різдвяний пиріг, різдвяний пиріг à la mode і червоно-зелений збитий пудинг. Середа зміряв її поглядом і сказав, що сьогодні він спробує різдвяний пиріг à la mode. Тінь відмовився від десерту.
— Отже, афери… — безтурботно повернувся до попередньої теми Середа. — "Грі на скрипочці" триста років, але якщо правильно вибрати бовдура, то її можна провернути у будь-якому куточку Америки хоч завтра.

Другою я почав читати

Прогулянка лісами. Двоє лінюхів проти дикої природи Білл Брайсон

Приємна не грузна книга пронизана тематичним гумором. Іноді з легким нальотом натуралістичної філософії. Її я в більшовті читав вдома перед сном.
Прогулянка лісами Білл Брайсон

У Нью-Гемпширі не було зареєстровано жодних безпричинних, смертельних нападів ведмедів на людей від 1784 року. У Вермонті випадки атак ведмедів не зареєстровані взагалі. Мені дуже хотілося вірити цій інформації, але наведені цифри не заспокоювали. Зазначивши, що тільки 500 людей зазнали нападів і постраждали від чорних ведмедів у період із 1960-го по 1980-й — 25 нападів на рік, і це до того, що загальна популяція налічує півмільйона ведмедів — Ерреро наголошує, що більшість отриманих ран були несерйозними. «Типові рани, завдані чорними ведмедями», люб'язно повідомляє він, «незначні, зазвичай, це декілька подряпин або легких укусів». Вибачте, але що вкладається у поняття легкий укус? Грайлива боротьба та липкі обійми ведмедика? Я так не думаю. А враховуючи незначну кількість людей, яка подорожує північноамериканськими лісовими хащами, 500 офіційно зареєстрованих нападів уже не здаються такою незначною цифрою. До того ж, наскільки легковірним треба бути, щоб повірити у те, що нібито ведмідь не вбив жодної людини у Вермонті чи Нью-Гемпширі за останні 200 років? Ведмеді не підписували договір про ненапад. Хто знає, раптом завтра вони почнуть тихо божеволіти.
Припустимо, що ведмідь усе-таки напав на вас. Що робити в такій ситуації? Як недивно, поради щодо стратегії поведінки у випадку зустрічі з чорним ведмедем та гризлі зовсім протилежні. Якщо вам пощастило зустріти гризлі, треба дертися на високе дерево, оскільки вони погано лазять по деревах. Коли на горизонті немає дерев, вам слід повільно відступати назад, уникаючи прямого зорового контакту. Усі книги радять: якщо на вас насувається гризлі, у жодному разі не біжіть. Це схоже на рекомендацію від людини, яка сидить удома за клавіатурою і роздає поради. Послухайте мене, коли ви перебуваєте на відкритому просторі, без зброї, а на вас насувається гризлі — біжіть. Принаймні, це дасть вам змогу використати останні секунди вашого життя. Однак, коли гризлі наздожене вас, що поза сумнівом трапиться, падайте на землю і прикидайтеся мертвим. Гризлі може кілька хвилин пожувати ваше «безвольне тіло», але згодом втратить інтерес і піде геть. Натомість, прикидатися мертвим у випадку зустрічі з чорним ведмедем — марна справа, бо він буде жувати вас до скону. Дертися на дерево теж безглуздо, бо вони доволі спритно лазять по деревахсухо зазначає Ерреро, це може закінчитися боротьбою з ведмедем на дереві.
Щоб захиститися від агресивно налаштованого чорного ведмедя, Ерреро радить зчинити багато галасу, стукати каструлями і сковорідками, кидати палиці і каміння та «бігти на ведмедя». (Ага, аякже. Тільки після вас, професоре.) Хоча потім він розважливо додає, що така тактика може «просто спровокувати ведмедя». Що ж, дякую. Окрім того, він пропонує мандрівникам розглянути можливість галасувати час від часу — скажімо, співати пісні, — щоб налякати ведмедів своєю присутністю, оскільки переляканий ведмідь — це, швидше за все, сердитий ведмідь. Але вже за декілька сторінок Ерреро застерігає, що «галасувати може бути небезпечно», бо це може привернути увагу голодного ведмедя, який в інший час міг би просто пройти повз.
Справа в тому, що ніхто не може чітко сказати вам, яка тактика поведінки найкраща. Ведмеді непередбачувані, і те, що врятувало за одних обставин, може не спрацювати за інших. У 1973 році два підлітки, Марк Сілей та Майкл Уітен вирушили у похід в Єллоустон і випадково опинилися між самицею та її ведмежатами. Ніщо не хвилює і не викликає більшої ворожості самиці ведмедя, ніж люди, які стоять між нею і її виводком. Розлючена ведмедиця розвернулася і погналася за хлопчаками, — незважаючи на те, що ведмеді ходять перевальцем, вони можуть розганятися до 57 кілометрів на годину, — і хлопці полізли на дерева. Ведмедиця переслідувала Уітена до самого дерева, ухопила пащею за праву ногу і почала повільно і методично стягувати його. (Ви теж зараз уявляєте, як ваші нігті дряпають кору дерева, чи це лише я?). На землі вона почала бити його лапами. Сілей крикнув на неї, після чого ведмедиця підійшла та стягнула з дерева і його. Обидва юнаки прикинулися мертвими — з точністю навпаки до порад усіх посібників, — і ведмедиця пішла геть.
Не сказати, буцім я став одержимий цими історіями, але увесь час упродовж тих місяців, коли я чекав приходу весни, вони займали мої думки. Моїм особистим кошмаром, — виразна картина якого змушувала мене витріщатися ночами на тіні дерев, що темніли на стелі спальні, — був страх прокинутися серед ночі і, лежачи в маленькому наметі посеред нетрів, прислухатися, як ззовні в пошуках їжі шарудить ведмідь, і міркувати про його наступні наміри.

Білл Брайсон. Уривок з «Прогулянка лісами. Двоє лінюхів проти дикої природи»

Третьою книжкою яку я почав читати легендарна:

«Мобі Дік» Германa Мелвіллa

Свого часу я вже пробував осилити цю книгу. Але не вийшло, думаю це було зв’язано, скоріш за все, з сухим рад’янським перекладом. Зараз же книга читалася з захватом.
Мобі Дік Герман Мелвілл

В боках без ліку гарпунів він ніс, На спині ж був списів густенний ліс.

Уоллер. «Бій біля Літніх островів»

Другим помічником був Стабб, уродженець Кейп-Коду. Це був не боягуз і не герой, а просто безтурботний відчайдук, завжди готовий незворушно зустріти небезпеку; навіть на полюванні, перед лицем безпосередньої загрози, він робив свою справу спокійно і сумлінно, наче якийсь ремісник-строкар, що взяв замовлення на цілий рік. Веселий, доброзичливий, безтурботний, він командував вельботом, наче будь-яка смертельна сутичка була урочистим бенкетом, а весь його екіпаж — почесними гостями. Він приділяв особливу увагу тому, щоб влаштуватися в човні якомога зручніше, мов старий візник, який вмощується в себе на передку. А зітнувшись з китом у розпалі сутички, він діяв убивчою острогою так само спокійно і невимушено, як мирний бляхар працює своїм мирним молотком. Опинившись перед оскаженілим від люті чудиськом, він продовжував мугикати свою улюблену непристойну пісеньку. Завдяки багаторічній звичці Стабб навіть у пазурах у смерті почувався як у затишному кріслі. Хтозна, якої думки він був про саму смерть. Та й чи думав він про неї взагалі? Проте, коли йому траплялося після ситного обіду поміркувати про такі речі, я певен, що він, як завзятий моряк, уявляв собі смерть особливою командою вахтового, щось подібне до цього: «Марсові до вантів, на фок і грот!» — за якою він муситиме негайно вилізти нагору і взятися до роботи, а до якої саме — про те він дізнається, коли виконає перший наказ, і не раніше.
Якщо було іще щось, що допомогло Стаббу виробити такий легкий погляд на життя і перетворило його самого на таку безстрашну, несхитну людину, яка спокійно несе тягар земного буття, крокуючи шляхами цього світу, де повно похмурих мандрівних торгівців, пригнічених своїм товаром; якщо було щось, що породжувало цю майже безбожну безтурботність, — це могла бути лише його люлька. Не меншою мірою, ніж ніс, куца чорна люлька була невіддільною рисою його обличчя. Скоріше можна було чекати, що він встане з ліжка без носа, ніж без люльки. Над ліжком у нього висіла особлива дощечка, за яку він застромлював натоптані люльки; коли він лягав спати, йому досить було лише простягти руку — і він міг викурити їх одна по одній, розпалюючи одну від іншої, а потім знову напхати і залишити готовими до вжитку. Адже, прокидаючись уранці, Стабб спочатку тицяв до рота люльку, а тоді вже починав натягати штани.
Гадаю, що невпинне куріння було принаймні однією з причин його доброго гумору; адже кожен знає, що ранкове повітря і на суходолі, і на морі отруєне стражданнями безлічі смертних, які на світанку випускають у нього свій останній подих; і подібно до того, як під час холерної епідемії дехто ходить, приклавши до рота просоченого камфорою носовика, так само і тютюновий дим був для Стабба своєрідним дезінфікуючим засобом проти всіх людських турбот і тривог.

Герман Мелвілл
«Мобі Дік»
Розділ 27
Лицарі і зброєносці


Категорія:

Книги

Tеги: