Змок, згорів на сонці, трохи подряпаний гілками й кущами, але дуже задоволений. Ось закінчилася моя, уже друга, самостійна мандрівка. У мене немає ніяких забобонів і упереджень щодо цього. Мені подобається відчуття, коли все залежить тільки від тебе. Якщо щось пішло не так, то винний тільки ти, й ніхто більше. Не треба ні під кого підлаштовуватися, щоби зробити привал чи в якому темпі йти. Перекусити, зупинитись, щось сфотографувати.

День 1

Поїзд до Івано-Франківська, вночі згадую, що це не той поїзд яким я зазвичай їду в Західні Горгани. І ось, спиться мені уже бентежно.

Спізнився на маршрутку десь на годину. Ну що робити, не перший раз, їду як вийде. З пересадками, спочатку до Рожнятова, але тут стається чудо. Виходячи на автостанції, бачу маршрутку на Осмолоду, тільки з Брошнева. Бігом залітаю туди, і вона відразу їде. Приїдь я на хвилину пізніше, то уже не встиг би. Хоча і тут не без пригод. У авто щось несправне, за словами водія: не працює стартер, і тому не можна глушити двигун. Я уже думав усе, приїхали. Але водій знизав плечима, і як ні в чому не бувало, такий: "Ну що, ж доведеться не глушити до вечора". Мене це трохи шокувало, але я був задоволений, бо мені це було на руку. Трохи повільно, з багатьма зупинками, певно водій заїхав до усіх своїх кумів. Але, тим не менше, уже об 11 я був в Осмолоді. Погода стоїть хмарна. Мосту через річку Молода добряче дісталося під час останнього паводку. Але трохи нижче за течією уже побудували тимчасову переправу. Тут я і перейшов. В теорії це можливо було зробити і через міст, але раптом чось пішло б не так. Потім пояснюй, чого я туди поліз. Час уже майже обідній, а я іще й не снідав. З'являлось якесь відчуття злості і роздратованості. Зупиняюсь біля альтанок на виїзді, щоб пообідати. Зробив кип'яточку, запарив якийсь пакет і заварив чаю. Тут і настрій покращився, і світ довкола став веселіший і почав набирати барви. Весь час, як тільки я збирався йти, починав іти дощ. Мені не дуже хотілося мокнути на самому початку маршруту, особливо маючи дах над головою. В якийсь момент я дочекався, коли дощ майже перестав, і рушив. Швиденько дійшов до розвилки біля струмка Котелець, і уже понад ним пішов далі в гори. Зупинявся біля струмка, щоб вмитися і напитися. Звертаю на стежку в сторону будиночка в сідлі гір Грофа та Кінь Грофецький. Минулого разу підйом здавався мені легшим. Але як тільки я дійшов до траверса, йти стало легше і веселіше. Обожнюю Горганські траверси. Влітку тут не так пече сонце і менше забиває дощ, взимку тут набагато менш вітряно та затишніше. Збоку час від часу відкриваються епічні краєвиди на схили сусідніх гір, що парують після дощу. Так і хочеться зупинитися і неквапливо спостерігати. Хорошою стежкою йти одне задоволення: незчувся,як дійшов до будиночка. Минулого разу я був тут в сонячну погоду, і вже тоді мені тут здавалося не затишно. Зараз, коли навколо був туман, це місце нагадувало локацію з класичних фільмів жахів. Добре, що мені тут не треба зупинятися. Я дістав мапу, глянув маршрут. У мене був вибір: східний чи західний траверс. Хоч і західний траверс мав бути світлішим, бо зараз сутеніє, а він з сонячної сторони, але східний був значно коротшим. Тому я рушив ним, заховав фотоапарат, одягнув на рюкзак рейнкавер і пішов швидким темпом. Проходячи одну з вирубок, я все ж не втримався і дістав камеру, щоб сфотографувати. До притулку я дійшов навіть трохи швидше, ніж планував, хоча було вже досить пізно. Спочатку я планував не ночувати в притулку, але я був весь мокрий, і ще година - і було б геть темно. Бажання ставити зараз намет у мене не було. З комина будиночка йшов дим: тут хтось є. Зайшов, привітався, в одній з кімнат зупинився хлопець, Руслан. Розговорилися. Іде Східнокарпатським туристичним шляхом уже п'ятий день. Я запитав, чи той не проти, якщо я переночую з ним; він погодився. Мені так було зручно: буржуйка розтоплена, можливо одяг і взуття висохнуть до завтра. Невдовзі після мене прийшли двоє місцевих чоловіків, ті збирали ісландський мох на продаж. Вони зайняли іншу кімнату.

День 2

Виспався я досить непогано. Спочатку трохи заважала соня лісова, такий дикий звірок, що часто живе в цих хатинках. Ранок досить стандартний - прокинувся, вмився, випив кави, поснідав. Трохи пофотографував і почав збирати речі. Ненавмисно поспішав, щоб зійшла роса, і мені не довелося відразу мочити ноги. Далі по плану підйом на гору Паренки. Добряче припікає сонечко, моя фізична підготовка бажає кращого. Помітив, як зупиняюсь через кожні кілька десятків метрів підйому. В якийсь момент я зрозумів, що піднімаюсь дуже повільно, і поставив собі ціль дійти до вершини без зупинок. І потихеньку, взявши прийнятний темп, я успішно туди вийшов. Тут і не гріх трохи відсвяткувати: дістав з рюкзака пляшечку пепсі і трохи ніштяків. На вершині гарно і затишно, я навіть добряче згорів на сонці; тільки руки, але все одно не дуже приємно. Треба йти, мокрі від вчора трекінгові черевики я закріпив на рюкзаку, тож вони вже висохли від сонця та вітру. І це добре, бо спускатися по камінню в кроксах - не дуже безпечне заняття. Досить легко і просто спускаюсь до сідла між Паренками та горою Мала Попадя. Тут, як оазис в сідлі, є зона лісу, де можна добре сховатись від палючого сонця і негоди. Тут навіть є місце для табору, воно просторе і затишне. Але є одне але. До води 800 метрів, або 12 хвилин, якщо вірити вказівнику, і це не по рівній стежці, а круто вниз. А якщо уявити, як потім з водою ще вертатися назад під гору... Мені далі вниз якраз в сторону води, заодно перевірю, наскільки то далеко, і чи дійсно до води можна дійти за 12 хвилин. Йду синьою маркою, спуск досить крутий, навіть раз навернувся, - якби не трек-палки, то могло бути гірше. Далі вони мені ще не раз допоможуть. Ось я вийшов на відкриту місцевість, і далі мені вже не по дорозі з маркуванням. Я все ж пройшов ще кілька десятків метрів маркою, але стежка сильно поросла жерепом, тож я не буду перевіряти, де ж та вода. У мене не вийшло спуститися до води за вказаний час. За моїми підрахунками, в мене пішло хвилин 20, а то й більше, тільки для того, щоб дійти сюди, а я ще на на місці... Мій маршрут повертає на добротний траверс, гарну вимощену голками і камінням стежку, яка проходить густим смерековим лісом. Йти тут можна гуляючи. У мене був гарний настрій, поки я не почув якісь дивні звуки - працювала якась важка техніка. Згодом я побачив внизу, як майже до самого траверсу будується дорога, скоріш за усе для рубки лісу. Настрій відразу зіпсувався. Ось так ідеш диким пралісом, не чіпаним людьми, а тут бац - і на тобі: дорога, шум двигунів, робота бензопил. Я пішов далі траверсом, звуки двигунів віддалялись. Траверс кілька разів виходить з лісу і перетинається струмками. Тут високі трави та кущі, дуже важко пройти і дуже легко втратити стежку. Я йшов далі і далі, поки не побачив на протилежному схилі обриси хатки. Настрій одразу покращився, я був радий, що знайшов будиночок, і тут ще немає вирубки. Йду далі траверсом, чути шум води. Схоже, поряд тече струмок, мене це підбадьорює. Я здивувався ще більше, коли вийшов до струмка. Я стояв на вершині невеличкого водоспаду(метрів 3-4) заввишки. Навіть такі водоспади, то є рідкість для Західних Горган. Тут дуже слизько і я ледь не полетів вниз, знову врятували трекінгові палиці. Далі стежкою є ще один струмок, його перелізти було уже важче, знову ледь не гублю стежку, але все ж знаходжу її. Знову на траверсі йду вперед, але стежки до будинку не видно, певно я її просто пройшов. Повертаюсь трохи назад, жодних стежок, хм - дивно. Дістаю мапу, і уже по мапі напролом йду шукати туди, де в теорії має бути будиночок. Як орієнтир використовую струмок. Ломлюся в лоб якимось хащами, через малинники, вітровал, кропиву і ожину. І чудо - буквально за п'ять метрів я бачу стіну будинку. Це майже впритул, здалеку його просто не видно. Важко передати словами задоволення, яке я відчув. В глуші посеред гір отак знайти маленький клаптик цивілізації. Вся магія в контрастах. Будиночок порожній, явних стежок до нього я не знайшов. Особливої уваги заслуговує місце, в якому стоїть будиночок. Це своєрідний котел, з трьох сторін якого здіймаються хребти на кількасот метрів вгору. Сам же будиночок стоїть на поличці, яка вимощена в схилі гори, горизонтальних площадок біля нього майже немає. Мій план поставити намет знову під сумнівом. Інтер'єр хатки спартанський, усього по мінімуму. Всередині прибрано і є чималий запас дров. Ще є чимале відро літрів на 15, яке певно використовують для того, щоб ходити по воду, що я і зробив. Мені здалося, що я знайшов стежку, яка веде до води. Але уже через кілька десятків метрів я втратив стежку через суцільні завали вітролому. До струмка з горем пополам я таки вийшов і набрав води, але повертатися назад було уже проблемно. Я скинув трохи висоти в надії знайти траверс, і ледь знайшов. Набрав води, вмився, і пішов до будиночка. Отак я мало не заблудився, будучи всього за п'ятдесят метрах від будиночка. Блукав я десь з пів години. Оце сходив по воду. Тим не менше, ціль було виконано - я міг готувати їжу, варити чай. Води має вистачити навіть на ранок. Ситно вечеряю, п'ю чайок, і готуюся спати. В будиночку повісив десятиметрову гірлянду, що живиться від павербанку. Це моя перша ночівля в горах самим, тому вирішив не вимикати, так спокійніше. Трохи пофотографував і пішов спати. На диво заснув легко і швидко. Вночі здається навіть не прокидався.

День 4

Прокинувся повний сил. Сонце зійшло і крізь шпари було видно денне світло, гірлянда досі світила, за ніч вона потягнула якихось смішних п'ять відсотків від десяти амперного акумулятора. Це круто, візьму на замітку. Зранку знову стандартні процедури, тільки чай я зварив не з того, що мав, а з того, що знайшов в лісі. Пішли в хід гілочки та ягоди чорниці, суниці та малини. Найкумедніше, що усе це я знайшов буквально в радіусі 5 метрів навколо хатки. Чай вийшов дуже смачний. Ось уже рюкзак зібраний, можна і йти, але трохи накрапає дощик. Перечекав і пішов, гарне місце, приємне. Спускаюся до траверсу і йду ним далі. На цьому відрізку він дуже комфортний і якісний, завалів майже немає, є лиш одна вирубка, хоча й тут його згубити важкувато. Дорогою зустрічаю багато грибів та ягід. ß В один момент я виходжу до величезної калюжі з ордою комарів, обходжу її, і йду далі. Стежка хороша, ходжена, але вона перестає йти траверсом і все більше і більше йде вниз. В якийсь момент я розумію, що пішов не туди. Але повертатися назад дуже довго і важко, і так як стежка в нормальному стані, то вона має мене вивести кудись в долину річки до дороги. Спочатку мені це здавалося хорошою ідеєю, але потім стежку почали часто перероджувати завали дерев і кущі. Йти було важче і важче. Але стежка не губилася, вона йшла старою заросшою лісовозною дорогою, і було видно, що нею ходять. В якийсь момент я дуже сильно стомився, дістав телефон, GPS не пробивав. Я був засмучений, перелазити і обходити завали ставало усе важче. Кущі ожини так в'їдалися в ноги так, ніби хотіли їх відпиляти. А ще за мною, ще від калюж, летів з десяток комарів, і ті не давали довго стояти на місці. Після якогось часу поневірянь я почув шум чи то вітру, чи то води, і вийшов на галявину. Чудо! ось річка, трохи далі хтось вивіз вулики з бджолами, ось і машини стоять, а поряд і дорога. А мені здавалося, що я в диких хащах далеко від цивілізації. Напився свіженької води, вмився, збадьорився, перекусив і пішов в сторону села. Дорогою мене обігнав мотоцикліст, ще я зустрів парочку чоловіка з жінкою, які виїхали відпочити в кемпінгу. Запитав їх, чи далеко до Осмолоди, кажуть - дев'ять кілометрів. А ще запитали, як воно ходити самому в горах. Я не довго думаючи відповів: "Шикарно!". Небагато я пройшов, коли мене наздогнав бортовий УАЗ з ягідниками. Водій зупинився і запропонував підвезти вниз. Я непрошений, пішки йти 2-3 години лісовозною дорогою сумнівне задоволення. І я поліз в кузов, сів на рюкзак і уже через пів години трясіння на ямах і горбах я був в Осмолоді. Біля альтанок я зустрів Руслана. Він пройшов Грофецько-Попадійське кільце і прийшов сюди лиш вчора близько півночі. Я ж опинився в селі раніше, ніж планував,на півдня. В мене в голові промайнув геніальний план: якщо я встигну на останню маршрутку, а в Івано-Франківську зміню квитки на поїзд на добу раніше, то уже завтра вранці я буду вдома з сім'єю. Так і зробив. Віддав залишки провізії Руслану, думаю, вона йому більше знадобиться, і сподіваюся, що він все ж пройде свій маршрут. І побіг на маршрутку, дорогою вмився біля річки. Ще б три хвилини - і я не встиг, але от я уже їду додому - згорівший, подряпаний, але щасливий, бо в мене купа емоцій і життєвої енергії.

Висновки

Мене часто питають, чи це не страшно. Я б збрехав, якщо б сказав, що ні. Наприклад, йти вдень маршрутом взагалі не страшно. Це більш нагадує прогулянку безлюдним парком. А от засинати самому в наметі на стоянці без людей буває трохи лячно. Тому я старався прийти на стоянку якомога раніше, зробити всі приготування, і лягти спати засвітла.

Відео

Щоб не пропустити нові відео та публікації ПІДПИСУЙТЕСЬ на мій канал.

P.S.

Коментуйте, питайте, не соромтесь.

Дякую за увагу!