Для того, щоб піти самому в зимово-весняний похід, треба бути досить відбитим. А от щоб з нього повернутися, треба мати хоч трошки адекватності.

Після останнього зимового походу залишилося відчуття незакінченості, бо маршрут ми пройшли менш ніж на третину. І для мене це був своєрідний виклик. Як тільки Франківськ вийшов з червоної зони, і квитки надішли в продаж, я відразу ж купив їх. До виїзду залишався всього тиждень, а за такий час зібрати компанію досить проблематично. Тому, вже не вперше, вирішую йти сам.

Як завжди, все спорядження не поміщається в рюкзак. Якщо все спорядження поміщається - то значить ви просто щось забули)

День 1

Порадувало те, що дістався без форс-мажорів в Осмолоду - це вже гарний початок. Небо похмуре, прохолодно. Обов'язково йду до рятувальників і реєструюся, бо, по-перше, йду сам, по-друге, в горах ще може бути зима. Розказую, куди йду, і коли маю повернутися. Крокуси є, але не в горах, в селі, на 800-900 метрів) Старий міст, який зруйнував торішній паводок, вже відновили, правда, ще не було офіційного відкриття. Ним я і пройшов. Вдалині видніється гора Яйко Прегінське. Через нього я теж запланував маршрут, маю там бути з третього на четвертий день. Відразу одягаю бахіли - і недаремно. Лісова дорога ще вся в льоду вперемішку з брудом. Так дійшов до повороту на маршрут на гору Грофа. Широку дорогу змінює вузька, час від часу з'являються клаптики снігу. Йти в основному жарко, вирішую зупинитись, щоб переодягнутись. Йду в термокофті. Почався пійдом вгору, стає холодніше. Снігу стає більше. Набір висоти не був простим, але приємно підніматися і бачити результат. Зустрів групу мандрівників зі Львова. Ми йшли через будиночок "під Конем", Рятувальник попередив, що в притулку живе відлюдник - Микола. Так і було: ще не дійшовши до будиночка, почули запах диму - значить в будиночку хтось є... Микола мене впізнав, навіть згадав, що з Києва, і минулого разу ніс сокиру на Плісце. Я не планував тут довго затримуватися. Тому швиденько закип'ятив собі води, запарив їжу. Ситно пообідавши, випив ще й кави. Група теж не захотіла зупинятися, і вирішили йти зі мною на полонину Плісце, через вершину гори Грофа. Це добре - мені спокійніше, і мотивація буде. Вже на початку стає ясно, що сніг в горах є і його багато. Ми час від часу провалюємось по коліна, а іноді й глибше. Моє правило для пересування горами взимку: час проходження влітку варто множити на два. Зазвичай такі швидкості взимку. Вийшовши з зони лісу, відразу потрапляємо в хмари, чи то туман. Видимість від сили двадцять метрів. З набором висоти вітер посилювався, і я пожалів, що далеко заховав баф, бо вітер вже добряче дошкуляв. Видимість на вершині була ще меншою, всього метрів 5-10. Тому нічого цікаво тут я не побачив. Але був радий, що побував на вершині, бо взимку у нас не вийшло піднятися через велику кількість снігу. На вершині довго не затримувалися, почали спускатися вниз до притулку. Були навіть сліди, тому йшли досить впевнено й швидко. Ось з туману показались обриси будиночка. Підійшовши, ми побачили, що тут аншлаг. крім нас тут уже було дві компанії - мандрівники з Тернополя і місцеві єгері. Нам залишилася верхня кімната будиночку, без опалення. Ми трохи посиділи внизу, говорили, пили чай, сушили спорядження, а потім пішли спати на другий поверх.

День 2

Прокинулись ми, коли сонце вже зійшло. Ніхто не змерз, усі мали теплі спальники. Навіть збиратися зранку було комфортно, геть не холодно, а ще тут купа місця і світло. При тому надворі не було тепло. Зранку температура піднялася лиш трохи вище нуля. Сонце лиш зрідка показувалося з-за хмар. А ми собі потихеньку снідали і збирали спорядження. Зібралися, пора прощатися, кілька фото на пам'ять - і йдемо кожен своїм маршрутом. Я ж далі рушаю сам, і моя мандрівка стає справді "соло": за хвилин п'ятнадцять проходжу, те що нам не вдалося пройти взимку. Звідси видно Грофу, з якої я вчора спустився. Це дає мені певної наснаги. Але я не знаю, в якому стані траверс, тому трохи переживаю. Вітер несе небом важкі хмари, час від час стає видно схили сусідніх гір і визирає сонце. Мені навіть вдається частково побачити обриси Паренків, які я збираюся траверсувати. Наступне фото дуже гарно ілюструє мої внутрішні відчуття впродовж наступного дня. Думаю, далі ви здогадаєтесь чому... Заходжу в ліс, тут без проблем віднаходжу маркування необхідного мені маршруту. І поки усе добре, я заспокоївся і пішов... Невдовзі починаються перші складнощі. Снігу настільки багато, що я мало того, що часто провалююся. Я часто втрачаю стежку через те, що сніг вирівнює весь рельєф. І мені доводиться поладитися на тунель між деревами, що не завжди просто. Нечасте маркування, і йти без видимої стежки і слідів дуже важко морально і фізично. Проблему провалювання я вирішив просто - одягнув снігоступи. Чесно брав їх більше для заспокоєння власної совісті. Але вони таки знадобилися, без них можна було б просто розвертатися і йти назад. Йшлося досить важко, боковий нахил дуже великий. При тому верхній шар м'який, а нижній твердий. Для того, щоб закріпитися на стежці, доводилося зарубуватися в сніг. На все це йшло чимало сил та часу. Періодично мені здавалося, що сніг досить твердий, і я знімав снігоступи. Але це тривало не довго, і я змушений був знову одягати назад снігоступи. Можливо швидкість від того і не сильно мінялася, а от сил я втрачав набагато менше. Як тільки я розібрався з однією проблемою, в мене з'явилася наступна. Траверс кілька разів перетинають такі кулуари. В них стежка губиться, і віднайти вхід на протилежному боці досить проблематично. В мене йшло чимало часу на нервів на це. Добре, хоч нормально підготував навігацію, у мене була прив'язана растрова мапа. І ще трек, який зробив мій друг. Це не давало мені точної інформації про стежку. Але я розумів, наскільки далеко я від неї відійшов, з точністю 10-15 метрів. На маршруті є один відрізок, де стежка перевалює через хребет. Тут маркування я втрачав дуже багато разів. Одного разу я забрід в такі чагарі, що вибирався звідти годину. Проблема в тому, що тут схил був ще крутіший, десь близько 45 градусів. Я багато разів падав, інколи зривався і їхав по 5-10 метрів. Під час однієї такої "поїздки" зламав трек-палку, стараючись зупинитись. Потім ще десь загубив пляшку з водою: не так цінна пляшка, як вода в ній. День вже доходив до кінця, а якщо вірити мапі, я був лише на півдорозі до запланованого місця ночівлі. На додачу до всього почався сніг, що погіршував видимість, погіршував і без того складний пошук маркування. Відрізок, який який я торік пройшов за три з половиною години, я вже топчу годин п'ять-шість. З такими темпами я не встигну дійти до будиночка. А ставати табором на ніч тут в лісі геть не хотілося. Останньою краплею було те, що в камері відмовив дисплей. Певно, коли йшов сніг, волога якось потрапила всередину і вивела його з ладу. Настрій був геть паскудним. Я розумів, що моя ситуація неприємна, але якщо почну панікувати, вона може стати критичною. Настає момент, коли треба заспокоїтися, зробити над собою вольове зусилля і йти до мети. Я дістав шоколадний батончик з арахісовою пастою, з'їв його. Трохи втамував спрагу снігом і пішов. До смеркання лишалася година-дві від сили. Здавалося, що я йду дуже повільно, і мій темп дуже низький. Моя швидкість була близько 500 метрів на годину. А до будиночка лишалось близько 3 кілометрів по прямій. З таким темпом явно не дійду засвітла. Але я сподівався хоча б дійти засвітла до повороту на будиночок, звідти вже дорога йде без великих наборів та скидань висоти. Але, тим не менше я вперто продовжував йти і повільно наближався. Через якийсь час, траверс почав трохи спускатися вниз. Снігу тут було трохи менше і стежка читалась легше. А найголовніше, що йти нею теж було набагато легше. Моя швидкість суттєво збільшилась, і я наближався до повороту. Невдовзі я стояв біля розгалуження, де мені треба було повернути до хатинки. Кустарний вказівник теж на це натякав. Радувало те, що ще світло. Я мав усі шанси дійти засвітла, не вмикаючи ліхтаря. І я пішов, не знімаючи снігоступів. Моє рішення виявилось правильним. На відкритих ділянках було дійсно багато снігу. Тут в снігоступах йшлося прекрасно. Певно, рівні поверхні - це і є їх стихія. Настрій покращувався. Я радів, що мені не доведеться йти вночі, і тим більше ночувати під тентом взимку серед лісу. Невдовзі, ще здалеку, помітив потемнілі від часу вітру і вологи колоди. Я дійшов до будиночка, ще й за світла. Снігу тут було набагато менше, ніж на траверсі, і на полонині Плісце. Моїм радощам не було меж. Я не помітив диму з комина. Підійшовши ближче бачу, що будиночок закритий ззовні. Значить нікого немає, і велика ймовірність, що я сьогодні буду ночувати сам. Мене це навіть трохи тішило, я був занадто стомлений для комунікації з кимось. Ніч швидко опускалася на вкриті лісом схили. Поки геть не стемніло я зробив кілька знімків. Вам може здатися що тут страшно і не затишно. Але в мене вже не було сил для страху. Я навпаки радів, що ночую в теплі і під дахом. В будиночку чисто, і є запас дров. Я оцінив це по достоїнству, бо був дуже втомленим з дороги. Розпалив буржуйку - вона тут класна, має багато ребер, що віддають багато тепла. Приміщення стало потихеньку наповнюватися теплом і затишком. На жаль, я не знав, де знаходиться джерело, і ні часу, ні бажання шукати його в темряві я не мав. Лишалося тільки топити сніг. Торік ми з друзями принесли сюди і залишили новеньке відро. Але хтось необачно залишив в ньому воду, і в ньому просто-напросто вичавило дно( Я створив дивну конструкцію, в якій вода, що розтавала капала в пляшку - так мені вдалося запасти чимало води. Після виснажливих переходів в мене чомусь поганий апетит, їсти майже не хотілося. Але для відновлення сил, треба було повечеряти. Вирішив з'їсти борщик, заодно і відновитись після зневоднення. Я повісив гірлянду на стелю. Так веселіше. Вона так і світила цілу ніч, і заливав в себе вже другу чашку чаю. Тала вода набагато гірше вгамовує спрагу, тому я ніяк не міг напитися) Вмився і почав розкладати спальник і килимок. Їжу складаю окремо і підвішую на цвяшки під стелею. Якщо цього не зробити, то миші можуть якщо не з'їсти, то добряче попсувати ваші припаси та спорядження. Йду спати, заснув легко і швидко.

День 3

Спав безпробудно до самого ранку. Тут гарно зіграв свою роль спальник. Він добре ізолює не тільки тепло, а і звук. Лише коли світло почало потрапляти крізь щілини в віконних ставнях, я почав вставати. Не збирався сьогодні розтоплювати пічку, але ще не усе спорядження висохло. Тому довелося це зробити. Через це збирання стало довшим. На відміну від вчорашньго дня, погода і видимість сьогодні були гарні. Я чудово бачив сусідні гори і навіть далі. Все навкруги заливається пташиним співом. Поки спорядження досушувалося, я випив кави і поснідав. Пора збиратися, пакую спорядження. Прибираю після себе, замітаю, лишаю запас дров. Відмічаюся в журналі будиночка. Тушу пічку, закриваю двері і вікна. Покидаю притулок, що дав мені тепло і дах над головою. На свій сором, вийшов досить пізно. З полонини відкривається гарна панорама на сусідні гори і хребти. Погода мінлива, знову з'являються важкі свинцеві хмари. Проходжу полонину з двома яворами і хаткою яка ніби не знає, що навкруги зима. Від полонини вниз йдуть сліди, мене це радує - я економлю дуже багато часу і нервів. Бо снігу тут вистачає, я кілька разів добряче провалююся, але все ж йти чужими слідами легше. Невдовзі стежка заходить в ліс. Тут справжній широкий райшток, що добре читається навіть без слідів. Йти одне задоволення, я аж кайфонув і відпочив, поки спускався. Ось уже і перші ознаки цивілізації. Вдалині бачу лісництво. На мій подив, стежка виходить прямо в подвір'я лісництва, схожого на палац. Тут же тече струмок, я не можу цьому натішитися. Вже пішла друга доба без нормальної води, тільки талий сніг. Через кілька хвилин до мене підходить сторож, вітаюся. Той відразу почав ставити питання з мілітаристськими замашками, ніби я зайшов на якийсь секретний військовий об'єкт) Мені від того робиться смішно, але стараюся відповідати ввічливо. В результаті той трохи розслабився і починає спілкуватися простіше. Бідкається, що дуже холодна весна, навіть тут в долині. І я йому вірю. Водички напився вдосталь, нарешті спрага втамована. Виходжу на широку лісову дорогу. Тут дійсно досить холодно. Відчується, як від річки тягне холодом і вологою. Ліс ріжуть. Коли проходив повз лісовоз, якраз вантажили. Зупинився, чекав, поки оператор хоч на секунду зупинить навантаження, щоб я міг пройти. Бо тут дуже вузьке місце,і інакше тут не пройти. Той ніби, спеціально ігнорував мене і не хотів пропускати. Я зрозумів, що він мене за людину не вважає, і не збирається пропускати якогось там туриста. Дочекався, поки клешня маніпулятора з колодою буде якнайдалі і протиснувся скраєчку біля лісовозів. Йти лісовозкою сумнівне задоволення, і ці вирубки на мене впливають не дуже добре. Йшов якийсь час насуплений і трохи сердитий. Звідкись бралася якась злість, і вже не хотілося нічого - ні фотографувати ні йти в гори. Я здогадався, що це ознака голоду, і варто зупинитися перекусити. А ще краще нормально пообідати гарячого. Я побачив місце для відпочинку - столик з двома лавочками і дуже гарним краєвидом на бурхливу гірську річку ліс і гори. Зупинився тут. Дістав пальник, поставив грітися воду. Запарив сублімати - бефстроганов з локшиною, чекаю. Маю сказати, що це дуже смачно! І настрій покращився, і світ заграв новими барвами. Сидіти тут на березі річки прохолодно. Але енергетика і краєвид такі, що можна і потерпіти. Пакуюся - і знову виходжу на дорогу. Очі бояться, а ноги йдуть, кілометр за кілометром. Дорогою розминаюся з ще кількома лісовозами Хоча йти дорогою порою стає нудно, відстані йдуться не так швидко, як очікується. Але іноді відкриваються екзотичні краєвиди. Мені дуже подобається, що в цих краях багато кедрів. Ніяк не можу до цього звикнути. Нарешті доходжу до повороту на маршрут в гори, до будиночка. Спочатку дорога просто жахлива. Це свіжа лісовозка, якою тільки но везли вниз ліс. Вона вся в багнюці і залишках дерев. Явище не з найприємніших. В такі моменти навіть не думаєш фотографувати. Добре, що весь час в бахілах і мені ця ділянка далася без проблем. Будь в мене інше взуття, було б воно вже усе брудне і мокре. На щастя, через якийсь час лісовозка звертає різко в сторону, а я продовжую йти старою дорогою руслом струмка. Йти легко і приємно. А найбільше мотивують свіжі сліди, що теж йдуть вгору. Якщо вірити навігатору, мені треба подолати близько трьох кілометрів практично по прямій з досить помірним набором висоти. З набором висоти снігу стає трохи більше, я кілька разів провалився, але не так як вчора. Снігу, хоч і багато, але він тут більш злежаний. Тому одягати снігоступи поки не поспішаю. Я вперше піднімаюся цією стежкою, тому трохи хвилююся. Найбільше я хвилювався за вирубку на десь посередині. На щастя, усе обійшлося, це дуже стара вирубка, що вже поросла високими деревами, і блудити та шукати стежку мені тут не довелося. Дійшов до вказівника, який інформує мене, що далі я маю йти дорогою Шептицького. Маю сказати, що смак у нього був, йти тут дійсно дуже приємно і затишно. І при тому я не сильно втомлювався. Хоча невеличкий набір висоти все ж присутній. Не знаю, чи був би я такий спокійний, якби слідів не було. Я не вірив, своїм очам. Дійшов досить швидко. В гущавині дерев вгорі виднілись обриси добре знайомого будиночку. Правда, помітити його було не так просто. Його добряче завалило снігом. Підходжу до дверей - закрито ззовні. Дуже дивно - нікого немає. Я думав що сліди досить свіжі, і я точно когось застану. Виходить, що сьогодні я скоріш за все знову ночую сам. В будиночку є інструмент для заготівлі дров. Новенька дворучна пилка і сокира з привареною замість ручки трубою. Так як прийшов я досить рано, там мав час на побут. Першим ділом спустився трохи нижче тією ж дорогою, що й прийшов до джерела. Не хочу сьогодні пити талу воду, і взагалі тратити час на це. Хоча запас дров був будиночку і був, я вирішив, що треба, поки світло, теж трохи підготувати. Тим більше, що інструмент є! На ґанку вже лежало кілька колод з сухостою. Тож мені лишалося їх порізати і нарубати. Чим я і зайнявся. Пиляти дворучкою самому не дуже зручно, а от рубати одне задоволення. Поки я займався заготівлею дров, пішов дощ, я сховався в ґанок і став чекати, той перейшов в сніг. А ще через кілька хвилин хмари розвіялися і світило сонце, ох вже ця весна... Розпалюю буржуйку, тут вона трошки коптить, але тяга, як в ядерного реактора. До ночі усе моє мокре спорядження було сухе. Знову пустився сніг. Стемніло. Я сидів в будиночку, підкидав дрова в піч. Повечеряв і смакував запашний трав'яний чай. Снігопад мене непокоїв. Я переживав, що він може замести мої сліди і мені завтра доведеться спускатися з навігатором. Будильник ставлю на четверту ранку. Все для того щоб вже о 10 бути в Осмолоді і встигнути на ранкову маршрутку. Сьогодні треба лягти спати якомога раніше, але як на зло сніг, що йшов весь час голосно сходив з даху утворюючи мікро-лавини і не давав мені заснути. Я переживав як я завтра буду спускатися в темряві...

День 4

Я прокинувся, і вчорашні тривоги відійшли, снігу за ніч випало геть трішки. Мої сліди було добре видно. І поки я збирався і пив каву, було вже о пів на шосту. Я вийшов з будиночка, і зрозумів, що вже сіріє, і навіть в лісі йти не так вже і страшно. Йти можливо навіть без ліхтарика, принаймні на відкритій місцевості. Лісом я вже ж йшов з увімкнутим ліхтарем. Йшов вниз тією ж стежкою, що й сюди. Геть не так страшно, як я собі вчора уявляв. А потім взагалі вийшов на відкриту місцевість. Тут було геть світло, тому я вимкнув ліхтар. Тепер йду старою лісовозною дорогою, яка час від часу стає руслом ріки. Проходжу вирубки, розбиті і захаращені ділянки дороги, якою тягнули зрізані стовбури дерев. В повітрі стоїть неприємний запах хвої, перемішаної з землею, що вже почала гнити. Невдовзі доходжу до великої лісової дороги. Знову йти кілька годин, досить нудне заняття. При тому йти треба досить швидко, часу у мене обмаль. Буду йти повільно - не встигну на маршрутку. А хотілося б ще мати трошки часу про запас. Щоб можна було перепакувати спорядження, почистити одяг і взуття. Кольорового світанку я не побачив. Натомість є гротескні туманні схили гір і лісова дорога. Якась своєрідна естетика в цьому є. Переходжу міст через річку Мшана, минаю лісництво. Вся дорога утикана мотиваційними плакатами з соціальною рекламою. Вона закликає берегти ліс, прибирати сміття, користуватись вогнем обачно. Усе це виглядає як еклектика, на фоні голих брудних вирубок, викинутих каністр з-під мастила. У мене це викликає якісь неприємні протиречиві відчуття. Йти важко, як морально, бо скучно, так і фізично. Від швидкого і монотонного кроку ноги дуже втомлюються, особливо стопи. Нарешті доходжу до села - встиг, навіть є ще трошки часу в запасі. Використовую його, щоб перепакувати рюкзак, скласти трек-палки і трохи почистити одяг і спорядження. Вже збираюся йти до рятувальників, щоб сказати, що мій похід завершився і я живий. Але я побачив рятувальника на вулиці, і поговорив з ним тут же. На зупинці довго чекати не довелося. Буквально через кілька хвилин я побачив, як їде мій автобус. Ось я уже заліз в салон, розмістив рюкзак, і втомлений, але задоволений, їду додому. На якийсь момент мені здалося, що я прийшов з зими в весну. Але вже через п'ять хвилин небо затягнуло хмарами і йшов град...

Висновки

Я люблю соло-походи: нікого не треба ні в чому переконувати, нема кого звинувачувати, ніхто не відпадає в останній момент. Теоретично в горах уже мала бути весна, хоча я розумів, що снігу ще може бути чимало. Тому, щоб не наступати на старі граблі, я взяв цього разу снігоступи, хоча це було більше для заспокоєння власної свідомості; не думав, що доведеться реально їх одягати) Намет не брав, але вирішив взяти хоч тент, про всяк випадок.

Підводячи підсумки, скажу, що це був один з найважчих походів.

• Йшов 7 годин в снігоступах відрізок маршруту, який взимку йдеться за три. Переживав, що взагалі не дійду до смеркання.
• Зламав трек-палку, намагаючись зупинитися після того, як з'їхав крутим схилом.
• Загубив пляшку з водою - не так жаль пляшку, як воду, що в ній була. Довелося пів дня їсти сніг.
• Зіпсував дисплей камери. Певно, потрапила волога.

Але, незважаючи на всі ці не дуже приємні події, мені здається це був найкращий мій похід.

• Пройшов повністю запланований маршрут, навіть з підйомом на вершину.
• Познайомився з новими цікавими людьми
• Мав чимало часу наодинці з собою, щоб переосмислити своє життя, і що я з ним роблю)
• Я дві ночі ночував сам в гірських будиночках, і це геть не страшно.
• Відзняв чимало матеріалу, навіть незважаючи на те, що сонце майже не пробивалося з-за хмар і "ніжного" світла було мало.
• Зрозумів, що на чотири дні самостійного зимового походу мені вистачає 100 грамового газового балону.
• Скинув кілька кілограм.

І я не втомлююся повторювати, що чим важчий був похід - тим веселіше його потім згадувати.

Відео

Дякую, що дочитали)